Історія закладу
БУЖАНИ В ДАВНИНУ
Як ми бачимо, автор повісті ставить бужан дулібів раніше волинян, які були йому сучасні. Стає зрозумілим, що іменем « волинян» літописець називає тих людей, котрі раніше були дуліби і бужани. Очевидно, що їх загальна племінна назва була дуліби, а бужани – територіальна ознака для однієї частини дулібського племені, що заселяло верхів'я Західного Бугу.
Південну частину дулібів над горішнім Бугом, називали також бужанами. Між річками Стир і Бугом йде водорозділ, якраз тут, де ми і живемо. У давнину люди селилися біля річок, які були для них шляхом сполучення. Напевно, річками наші далекі предки привозили сюди кремінь, з якого виготовляли знаряддя праці і зброю. Отже, назва села Бужани походить від слов'янського племені бужан.
Вперше село Бужани згадується в історичних документах в 1545 р. В краєзнавчому словнику від найдавніших часів до 1914р. «Стара Волинь і Волинське полісся» Олександра Цинкаловського згадується, що згідно з ревізією Луцького замку в 1545р. село належало Богдану Сімашку. Пізніше село було у заставі князя Степана Четвертинського. У 18 і 19 ст. село належало панам Загурським і Ледуховським. В 19 ст. в селі нараховувалось 206 домів і 1238 жителів. Цей же словник повідомляє, що Бужани належали до Володимирського повіту (71 верст від Володимира).
Землевласники: Ледуховський Михайло Янушевич, дворянське помістя 2440 дес. Землі і Ледуховський Олександр Михайлович дворянське помістя 2873 дес. Землі.
Старожили села пам’ятають тільки графинь – Марію Ледуховську і її дочку Софію(називали Зося, була незаміжня). Мали вони фільварок в Сморгві за Берестечком. Там управляв брат Софії Лєх. До володінь Ледуховських належали не тільки Бужани, а й Рудка (біля с. Ржищів), Воля(біля с. Пілгани), Люлюфка (за пілганським лісом, біля Галичан (продала у 1937 чи 19938 році)і за Володимир-Волинським якась місцина (також продала).
До недавнього часу ми могли тільки уявляти красу палацу, де жили Ледуховські, за розповідями очевидців. Цей величний будинок міг би зараз слугувати для людей. Нещодавно, під час пошукової роботи, ми натрапили на статтю у газетті «Вісник + К» за 17.02.2011 рік про графський маєток, що в селі Острожець на Рівненщині. Там йдеться, що Острожець певний час належав також Сімашкам, а у XVIII ст.графу Лукашу Ледухівському, маршалку Дубенському. У 40 х рр. XIX ст. Ромунальд, онук Лукаша збудував новий палац надзвичайної краси за проектом архітектора Генріха Марконе і заклав дендоропарк біля нього. Цей палац зберігся і дуже подібний до бужанського, тільки менший. Тепер питання про родинний зв'язок острожецьких і бужанських Ледуховських відкрите і потребує у майбутньому дослідження.
Опис палацу у селі Бужани дає польське джерело, яке свідчить, що Бужани були давнім спадком сім'ї Загорських. Дочка Олександра Загорського, Марія, вийшовши заміж за Михайла Ледуховського з Сморви (1852-1906 р.) вписали цю маєтність у чоловіків дім. Останньою власницею Бужан до 1909р. була донька Михайла – Софія Ледуховська.
Батько Олександра Загорського, Вікентій, близько 1850р. вибудував у Бужанах палац, в стилі пізньокласицизму за проектом Генріха Марконе. Одночасно з палацом були збудовані також інші будівлі, серед яких значилися обширні стайні і вазовня. На світлинах добре видно, як від палацу півкругом була прибудова з рядом арок. Тут розміщувалася кухня, комори, а у підвалі – льохи, льодовні (зберігали лід). Трохи пізніше був пере компонований також існуючий вже в Бужанах сад.
Палац, збережений до 1939р., повернутий фасадом на північ, прикрашений доволі глибоким портиком, що спирався на чотири корінфські колони, які завершувалися трикутною вершиною, покриту багатим ліпленням, на фоні якого виднівся гербовий щит родини.
У палаці стояли меблі в стилі Людовіка XVI, дзеркала і старі робочі столи з червоного дерева. Стелю покривали ліплення, паркет творила композиція, виконана з багатьох ґатунків деревини, головне один з дуба різних відтінків. Люстри і канделябри виготовлені були з бронзи. У столовій залі стояли гданські меблі, до яких, між іншим, поставили дві старі шафи. Висіли тут сімейні портрети Загорських і Ледуховських, а також Тадея Чацького.
З лівої, західної сторони палаці стояв одноповерховий флігель. Колоподібна галерея пов'язувала флігель з палацом. Перед палацом і флігелем розтягувався великим наближеним виглядом до кола газон, оброслий частково кущами бузку і жасмину, а також американськими соснами та іншими деревами.
На північний схід від палацу знаходилася стайня і возовня.
Всі ці споруди містилися в межі давніх валів старого саду, початково не дуже широкого, оточуючи стару садибу. У другій пол. XIX ст. зі Львова до Бужан запрошений садівник Roehring і відомий плановик Валеріан Kronenberg знесли давні оборонні вали і, перекомпонували старий сад в англійський парк, із старого залишивши недоторкану липову алею, столітню ялину в трохи інших дерев. Парк сполучався з городами, фруктовим садом, рибними ставами, обіймаючи таким чином 100 га поверхні. Дерева і алеї садила власноручно власниця Бужан – Марія Ледуховська.
У власності панів була цегельня,яка випускала міцну, більшу за розміром від теперішньої, цеглу. Ще й зараз у дворах наших односельців можна побачити цеглини з ініціалами пані Ледуховської Марії і Ледуховської Зосі.
Десь у 20-х рр.у маєтку працювали польські картографи. Цікавилися Селиськами, де було поселення часів трипільської культури, все фотографували, вимірювали, складали картосхеми. Жили у палаці графині. Таку картосхему села Бужан привезла нам пані Тереза, на якій ми бачимо, що село тоді мало лише дві вулиці.
У Бужани радянська влада «вкотила» на тракторах, які зупинилися на газоні перед панським палацом, куди зігнали жителів села. Графинь посадили на підводу, завезли у Стоянів і поїздом відправили у Польщу. На вокзалі Рудковський, який їх віз(був потім головою сільради) забрав навіть бурку (тепла накидка), якою прикривали плечі пані. Були чутки, що молода графиня Ледуховська(п.Софія) проживавла у Варшаві і працювала у бібліотеці.
ВИТОКИ СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ
В житті нашого села найважливішу роль відіграє, звичайно, школа. Її історія починається у той час, коли наше село було у складі царської Росії.
Старожили села згадували про навчання за царизму. Грамоти вчилися за церковними книгами. Учителем був дяк, який навчав сільських дітей читати, рахувати, писати. У цей час не всі діти мали змогу навчатися.
Перша світова (царська) війна змінила життя нашого села, перервала й навчання. Після її завершення Волинь відійшла до Польщі.
За панської Польщі у 20-х роках у селі була чотирикласна школа, навчання в якій велось польською і кілька уроків - українською. Одне приміщення школи було недалеко від церкви . Це була звичайна сільська хата: в одній половині приміщення розміщувався клас, а в другій - жила вчителька полячка пані Троцька із сім’єю.
В іншому приміщенні працювали вчителі Бончак та Тишевіч Анна. У селі її називали пані Вільчукова. Очивидно дівоче прізвище її Вільчек(Wilczek Anna), бо так написала на карточці її дочка, Тишевіч Тереза, яка зараз живе у Польщі та в 2012 році відвідала село Бужани і привезла із собою копію посвідчення пані Тишевіч.
У 1939 році, коли прийшли «перші совєти», школу організували у Панському палаці, де діти навчалися протягом двох років. В той же час в колишньому Панському маєтку було засновано сільськогосподарський технікум.
В червні 1941 році навчання перервала війна. Село опинилося під німецькою окупацією. Німецька адміністрація відновила навчання у панському палаці. На той час там працював учителем уродженець села Дмитрук Андрій Остапович. Для того щоб здобути освіту, батьки хлопця продали землю, щоб заплатити за навчання. 
У липні 1944 року село було звільнено від окупантів, учителя Дмитрука А.О. мобілізували на фронт. На дорогах війни він зустрів свою половинку, яка була медсестрою і доля його закинула в Горький, де він займав високу посаду.
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК
Розвиток освіти і науки був складовою частиною повоєнною відбудови України. Реалії часу потребували освічених людей. В 1953 році було здійснено перехід до обов’язкової семеричної школи. Як і в довоєнні роки більшовицька партія прагнула перетворити школу на знаряддя збереження і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій. Найважливішим покликанням школи вважалося виховання відданості ідеалам комунізму. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну в усі сфери направлялися працівники із східних та центральних областей, зокрема в освіту було направлено понад 50 тис. вчителів різних спеціальностей. Місцевим кадрам в той час не довіряли.
Наше село не виключення , сюди приїхали працювати Сабо В.В., Сіллєр З.Г, Сенько О.А. ( з Черкаської області), Батюк Т.Г.
Доля закинула в Бужани і фельдшерку Надію Семенівну Базавлук (Лівик) з Полтавської області. Подружилася з молодими учителями, була частим гостем у школі. Молоді люди, вчителі та медики в той час були головним осередком культури та освіченості на селі. Вони брали участь у заходах , які організовувала в клубі Шевчук Надія Вікторівна. Співали в хорі, грали в спектаклях. Клуб в той час знаходився на початку села., де зараз магазин, школа в протилежному кінці села- на манежі.
Школа мала два приміщення: більше – будинок колишнього панського лікаря Остапа Горового, менше – звичайний сільський будинок. Навчання проходило у дві зміни. Директорами школи у той час були:
- Ляшук Георгій Климентійович
- Семенюк Марія Юріївна
- Фандич Іван Федорович
- Ковалевський Євген Васильович
- Ващук Володимир Тарасович
- Гітун Тамара Олександрівна
- Кренц Віра Лук’янівна - працювала директором Бужанської восьмирічної школи з 1961 року по 1967 рік
Середню освіту юні бужанці здобували в сусідньому селі Брани.
БУДІВНИЦТВО НОВОЇ ШКОЛИ
1967 року діти хліборобів почали навчатися у просторій школі десятирічці на 320 місць, збудованій за кошти колгоспу. Відкриття школи відбулося 5 грудня. Незважаючи на прохолодну погоду , ця подія стала знаменною для жителів села, та особливо для первачків, які з нетерпінням чекали святковий день. Нарядні і урочисті учні поспішали до школи, поряд з ними вчителі і батьки. На урочистому заході з промовами виступили поважні гості. Продзвенів перший дзвінок і в новій школі розпочалося цікаве життя. Після маленької одноповерхової будови ця здавалася дивовижно красивою: широкі коридори, просторі світлі класи, великий спортивний зал, своя їдальня, - це те, чого не було в старій школі. З'явилася можливість навчатися в одну зміну.
